СИНО́ЧОК, чка, ч. Зменш.-пестл. до сино́к. [Василь:] Домахо, моя вірна дружинонько! Сину мій, синочку мій коханий!.. (Кроп., II, 1958, 179); Дарма, думаю, хай висипляється синочок, хай здоров’ячка закохує, щоб тоді хазяйнувать подужав (Тесл., З книги життя, 1949, 18); На колінах у матері тихо позіхає ще без імені синочок (Довж., І, 1958, 112); — Прощай, дитя, прощай, синочок!.. — І в землю провалився дід (Котл., І, 1952, 109); — Не барися, мій синочку, Швидше повертайся! — Сказав старий (Шевч., II, 1963, 335); В місті грабунки, «синочки» [Махна] перепились, розперезались… (Гончар, II, 1959, 334); Вбив би, та жінка кинулась йому в ноги, називаючи його милостивцем і синочком. Тоді бандит щось подумав і вистрілив у вулик (Стельмах, II, 1962, 42).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 186.