СИПКИ́Й1, а́, е́.
1. Який складається з дрібних твердих частинок, не зчеплених одна з одною; який має здатність розсипатися; сипучий. Часто сипкі тіла міряли чувалом (лантухом), що вміщав 5 пудів (Нар. тв. та етн., 2, 1967, 62); Навколо скрізь був жовтий сипкий пісок і всі ростини були тонкі та хворі (Л. Укр., III, 1952, 525); Іти було важко, часом провалювався [Дмитро] у сипкий сніг (Стельмах, II, 1962, 383); — Тут поперечини треба густіше слати, бач, яке сипке [вугілля],— махнув він лампкою догори (Досв., Вибр., 1959, 350); Сипкі продукти; Сипкі матеріали; // Який осипається, зсувається, обрушується (про землю, пісок і т. ін.). Стіна була стрімка, камінь зверха [зверху] сипкий і звітрілий на сльоті (Фр., VIII, 1952, 225); Стежка в’юнилась по кам’яному схилу. Жорства і сипкий, мов попіл, грунт вислизали з-під ніг (Мас., Роман.., 1970, 202); * Образно. Чув [Дмитро], як сипкий холод посипався в халяви і почав розтавати на устілці під тонкою онучею (Стельмах, II, 1962, 384); // розм. Який спадає, розсипається (про волосся). Передерій — довгий, гнучкий, з білим сипким чубом — нічого не сказав (Гуц., Скупана.., 1965, 45).
2. Який легко розпадається на окремі частинки, крупинки (про картоплю, груші і т. ін.). Дівча в сірячку — Сухорляве, бліде, Картоплину сипку Хапко в ротик кладе (Гойда, Сонце.., 1951, 84).
СИПКИ́Й2, а́, е́, рідко. Те саме, що си́плий. Кирило Тур сипким, гугнивим [гугнявим] голосом [каже]: — Хіба ж тобі не страшно вмирати? (П. Куліш, Вибр., 1969, 187); Вона грайливо ткнула його ліктем, приснула сипким сміхом (Загреб., Диво, 1968, 167).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 195.