СКАНДЗЮ́БИТИ, бить, док., безос., перех., розм. Звести судорогою; скорчити. — Хто охочий був битись, тому зараз кулаки повідпадають і руки скандзюбить у три погибелі (Кв.-Осн., II, 1957, 113); // Зігнути, викривити. От старість… Схаменись! а ти собі байдуже! Ось, ось скандзюбить в сук (Г.-Арт., Байки.., 1958, 125); [Xрапко:] Знаєш, я чоловік прямий… [Передерій (набік):] То-то тебе так і скандзюбило! (Мирний, V, 1955, 127).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 250.