СКАРБО́ВИ́Й, о́ва́, о́ве́, заст.
1. Який належить державній скарбниці, стосується її. — Я покину місце. Ми покатаємо в Петербург. Я напитаю там скарбову чи будлі-яку [будь-яку] іншу службу (Н.-Лев., V, 1966, 253); Гриць Калинович був канцеляристом при львівській скарбовій бухгалтерії ще за панщини (Фр., VI, 1951, 153); // у знач. ім. скарбо́ви́й, бо́во́го, ч. Той, хто жив на землях, що належали державній скарбниці, державі. У Молочках на фільварку Зробили це диво, Змовилися всі скарбові В забастовку живо! (Укр.. думи.., 1955, 316); // у знач. ім. скарбо́ви́й, бо́во́го, ч. Те саме, що скарбни́к 2. — Дослужився неборака — ні хліба, ні табаки… Сам надголодь ходжу, як і всі. Перевівся й кінь зо мною. Фуражу ні від хазяїна, ні від скарбового (Добр., Очак. розмир, 1965, 217).
Скарбо́ві́ селя́ни — селяни, що жили на землях, які належали державній скарбниці, державі.
2. Прикм. до скарб 7. По другий бік яру, на горі, між зеленими житами, стояла скарбова клуня, кошари (Н.-Лев., І, 1956, 150); На широкому скарбовому дворі — стягнене з селян добро: поламані плуги, дрібні машини (Кач., II, 1958, 304); // рідко. Багатий. Хоч не яке там скарбове [господарство],— можна б йому ціну скласти,— та таке ж то порядненьке, любеньке, що кращого й не бажати (Вовчок, І, 1955, 310).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 253.