СКОРБ, і, ж., уроч. Те саме, що скорбо́та 1, 2. В важкі хвилини скорбі та недуг Я тихо йшов, куди гляділи очі (Крим., Вибр., 1965, 29); Йому тільки й залишається посміхнутись крізь скорб і запропонувати недужій бідарських ліків, ліків його батьків, дідів. — Може, тобі водички? (Стельмах, І, 1962, 162).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 297.