СКОРТІ́ТИ, ти́ть, док., безос., кому, заст. кого, перев. з інфін., а також із спол. щоб, розм. Дуже захотітися, забажатися. [Орися:] Я вісім років не була дома і тепер хочу пожить в селі, а на той рік, може, й мені скортить в Європу (Кроп., III, 1959, 42); — Взяв я фляшку [пляшку], і мене скортіло Випити її хоч половину (Фр., XIII, 1954, 339); Катрі так скортіло зірвати квітку, притулити її до уст, віддати їй хоч крапельку своєї розбурханої весняними піснями ніжності (Мельн., Коли кров.., 1960, 100); Мишуні раптом скортіло, щоб струг перестав діяти, і його треба було б наново.. встановлювати (Ю. Янов., II, 1954, 149).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 304.