СКОТИ́НА, и, ж.
1. збірн. Те саме, що скот. Скотина Іде пасучися, рядком Ідуть за нею батько й мати (Шевч., II, 1963, 362); Вигнав пастушок скотину на поляну (Хотк., І, 1966, 136); На цих землях і велося панське господарство, де сіяли пшеницю та вирощували табуни скотини (Коцюба, Нові береги, 1959, 85); [Мотря:] Піди, синашу, та допоможи дідові упорядкувати скотину (Мороз, П’єси, 1959, 15); // Одна тварина. Та й справді, хороший був ослик, людяний, смирний, слухняний. Жалко скотину (Коцюб., II, 1955, 151); * У порівн. — Кундель, бач, який здоровий, мов скотина (Гл., Вибр., 1951, 130).
2. перен., розм. Про грубу, жорстоку, підлу людину. Вона допевнилася, що її муж — скотина. То чи ж годна вона любити скотину людською любов’ю? (Март., Тв., 1954, 268); // Уживається як лайливе слово. — Гудзь! — обізвав учитель. — Сюди!..— Накарачки, скотино! — гукнув учитель (Мирний, І, 1954, 328); — Пробачте, я інтелігентна людина, і прошу… — Я теж інтелігент! — ледве стримуючи лють, роздільно і тихо сказав Щорс. — Ми обоє вчились на народні гроші, скотина (Довж., І, 1958, 172); — Но, но! — галасує начальник поліції. — Не пащекуй, скотино! (Ю. Янов., І, 1954, 171).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 307.