СКРЕКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і СКРЕКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.
1. Видавати скрекіт (у 1 знач.). Сорока в дворі скрекоче, Гостей возвіщає (Укр. поети-романтики.., 1968, 404); Нечутно промайнув кажан, скрекоче коник — тут і там — снуються миші (Др.-Хмара, Вибр., 1969, 129); Розквакались, плигають, скрекотять [жаби] (Гл., Вибр., 1951, 122); // перен., розм. Швидко, безупинно говорити. — А ти, сороко, не скрекочи… Киш на своє гніздо! — скрикнув він на неї [Параску], скоса блимнувши оком (Мирний, IV, 1955, 362); Тишу порушувало двоє: Вінцусиха, що скрекотіла, як сорока, то тут, то там, і п’яний Яшка Смолюк (Мур., Бук. повість, 1959, 153).
2. перен. Утворювати скрекіт (у 2 знач.). З мого села десь під горою, у вишнях, скрекоче кулемет (Кос., Новели, 1962, 56); Тут неугавно скрекотіли три лобогрійки на одній одноманітній, але бадьорій ноті (Коп., Сусіди, 1955, 69).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 315.