СКРИПУ́ЧИЙ, а, е.
1. Який скрипить, утворює скрип (див. скрип1). Скрипуче колесо довше ходить (Укр.. присл.., 1955, 146); Скрипучі сани широко розкочуються на повороті (Тулуб, Людолови, II, 1957, 124); Вартовий глянув на його документ з печаткою Генштабу і пропустив у скрипучу хвіртку (Голов., Тополя.., 1965, 23); Безногий поправив скрипучий саморобний протез, скривився, відчувши біль (Петльов., Хотинці, 1949, 82); Прорвався крізь облогу хмар блідий місячний промінь, упав на стару, скрипучу липу (Дмит., Наречена, 1959, 207).
2. Різкий, неприємний, схожий на скрип (див. скрип1). Він говорив тихо, скрипучим, монотонним голосом (Коцюб., І, 1955, 292); Він зареготав якимсь хворобливо скрипучим сміхом (Досв., Вибр., 1959, 74); На луках лунають скрипучі голоси деркачів (Знання.., 5, 1970, 29); — Добрий ранок, вороне. Ти їсти хочеш? — Птиця б’є крильми по клітці і повторює своє скрипуче вітання (Стельмах, І, 1962, 9).
3. перен., розм. Великий за силою вияву; дуже сильний (про мороз). Придавили люті, скрипучі морози (Мик., II, 1957, 26); Вдарили скрипучі морози, дерево тріскалось, і вранці знаходили замерзлих галок (Донч., III, 1956, 123).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 321.