СКУ́ЛЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до ску́лити2. Старші, слабовиті, скулені вдвоє або ледве вилічені з [від] ран мусили стояти ззаду (Фр., III, 1950, 191); На полу.. покотом лежали скулені од холоду троє дітей (Вас., І, 1959, 301).
2. у знач. прикм. Який зіщулився, скорчився (від холоду, болю, страху і т. ін.). Він сидів скулений, змерзлий, стривожений, забившися в сам кут клітки [камери] (Фр., IV, 1950, 477); Гринько, скулений, помахуючи побитою рукою, вийшов з хати (Март., Тв., 1954, 282); Скулений Сльоза сидів на кормі (Панч, На калин. мості, 1965, 203); // Який зсутулився, згорбився. Перед ним стояв старець з довгою бородою, скулений, з лицем, що виражало несказанну втому і ослаблення (Фр., III, 1950, 131); Фіалек був велетом.., призивався в гренадери, завжди стояв правофланговим— і тепер аж височів над усіма, серед похилих, скулених, пригнічених товаришів (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 762).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 333.