СКУЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., СКУ́ЧИТИ, чу, чиш, док.
1. Відчувати скуку; нудьгувати. Паничі скучати їй не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти, грали, то пісеньок співали… (Вовчок, І, 1955, 259); — Невже ви тут скучаєте, в цьому раю? — спитав Леонід Семенович (Н.-Лев., IV, 1956, 82); [Андрій:] Ти, я бачу, справжній друг! Не даєш скучати моїй жінці (Мороз, П’єси, 1959, 38).
2. за ким-чим, без кого — чого і без додатка. Почувати тугу через відсутність кого-, чого-небудь, сумувати без когось, чогось. Скучаю я не за Києвом, а за своєю родиною, за вами і за доброю, нормальною роботою (Л. Укр., V, 1956, 230); Біля воріт виладналися по-святочному зодягнуті старі козаки, які скучали за військом, як мати за дітьми (Панч, Гомон. Україна, 1954, 446); — Чого ти, Мелашко, журишся, аж з лиця спала? — питав у неї чоловік. — Скучила за матір’ю (Н.-Лев., II, 1956, 325); Кілька тижнів Франка не бачилася з подругою і дуже за нею скучила (Чорн., Потік.., 1956, 84); Розказала [Маруся] й те, як скучала і журилась без нього (Кв.-Осн., II, 1956, 60); Данило й не згадує про сестру, наче зроду її й не було, а стара дуже скучає (Вовчок, І, 1955, 98); — Ой, а я скучаю вже! Мамонька мені приснилась, ще й якесь село… чуже (Тич., II, 1957, 324); Говорила [Лукія], що життя їхнє ще наладиться.., скучить [чоловік] — сам ще й просити прийде (Головко, II, 1957, 147); // ірон. Скучає, як собака за києм (Укр.. присл.., 1955, 305); — Гей, лайдаку, що наговорюєш на пана? Може, за буцегарнею скучив? (Стельмах, І, 1962, 303); // Відчувати брак чого-небудь їстівного. — Коли б же ти знав, як я скучив за простою козацькою стравою… за кулешем, саламатою (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 410).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 338.