СКУЧНИ́Й, а́, е́.
1. Який відчуває нудьгу; невеселий. Чарівник сидить у березняку на траві сумний і скучний (Вас., II, 1959, 55); // Який виражає нудьгу. Обличчя в Ліщини охмурніло, стало скучне (Вас., II, 1959, 151); // у знач. ім. скучни́й, но́го, ч.; скучна́, но́ї, ж. Той, хто відчуває нудьгу. Скучних і нудних на весіллі нема. Та їх взагалі нам не треба (Воскр., З перцем!, 1957, 203).
2. Який викликає нудьгу; нецікавий. Тепер моя нога в «нормальному» стані,.. позволив писать і навіть скучні книжка читать (Л. Укр., V, 1956, 187); Збори були для мене скучні (Тют., Вир, 1964, 405); // Який не викликає інтересу. — Пане Я стшембський! наші вельможні панни такі манірні, такі тонні та скучні! (Н.-Лев., II, 1956, 63); Бронко на перших порах видався Сташці досить скучним партнером (Вільде, Сестри.., 1958, 386); // Який викликає нудьгу своєю одноманітністю, монотонністю, похмурістю. Раптом.. почався спів, вільний, розмірений, скучний (Коцюб., II, 1955, 131); Вона [картина], безперечно, виграла б при меншому габариті. Тоді не викликала б критичного напряму думки ні зайвина скучного неба, ні настирливість зеленої стіни жита (Довж., III, 1960, 104); // Позбавлений різноманітності, яскравості, радості. Я маю право на таке [яскраве] життя, як кожна людина, а тим часом мушу скніти й волочити скучне життя без надії на краще (Коцюб., II, 1955, 435); Відтак попливли дні за днями. Скучні, одноманітні (Хотк., II, 1966, 168).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 339.