СЛОВЕ́ЧКО, а, с. Зменш.-пестл. до сло́во 1.— Чого ж ти, Василино, мовчиш? промов до мене хоч словечко, моє серце. Чи слати до тебе старостів, чи ні? (Н.-Лев., II, 1956, 61); На два мої листи (картка з Криму і лист звідси) не дістав я од Вас ані словечка — і се мене непокоїть (Коцюб., III, 1956, 398); У них [синів] була своя окрема мова, яка склалася з довгого ряду специфічних спортивних словечок, що їх не завжди розумів батько (Вільде, Сестри.., 1958, 172); От хай хтось хоч найменше словечко похвали викаже на його адресу, одразу ж, як віск, розтопиться його душа (Збан., Сеспель, 1961, 78).
◊ Закида́ти (заки́нути) слове́чко кому, за кого, про кого — те саме, що Закида́ти (заки́нути) сло́во (див. сло́во). Коли учителька Олена Михайлівна проводжала його до воріт, закинув їй словечко про ученицю 4-го класу Вовченко Прісю (Ю. Янов., Мир, 1956, 157); Замо́вити [до́бре (прихи́льне)] слове́чко див. замовля́ти; Не зрони́ти ні (а́ні, й) слове́чка див. зрони́ти; Не промовля́ти (не промо́вити) і слове́чка див. промовля́ти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 367.