СЛОВНИ́К, а́, ч.
1. Книга, в якій в алфавітному чи тематичному порядку подано слова якоїсь мови (з тлумаченням, перекладом на іншу мову і т. ін.). Словники — справжні, путящі словники з широким ілюстративним матеріалом — є не тільки зведенням в одно місце мовних багатств, а разом з тим і свідченням розумового, духовного багатства (Рильський, IX, 1962, 124); Перші українські словники кінця XVI — початку XVII ст. мали значення своєрідних енциклопедичних довідників (Вітч., 5, 1969, 185); Орфографічний словник; Перекладний словник.
Диференціа́льний словни́к див. диференціа́льний; Тлума́чний словни́к див. тлума́чний; Часто́тний словни́к див. часто́тний.
2. тільки одн. Сукупність слів, які використовуються в чиїй-небудь мові. Радію кожному слову, що входить у твій [П. Тичини] словник (Др.-Хмара, Вибр., 1969, 60); Словник Михайла Окуня («Розумний і дурень») рясніє такими термінами, як «розписка», «вексель», «квитанція», «трактат», «комерція» (Життя К.-Карого, 1957, 182); // Сукупність слів певної мови; лексика. Окремі діалектизми можуть увійти і входять до словника літературної мови, втративши своє вузьке, місцеве значення (Курс іст. укр. літ. мови, І, 1958, 9).
∆ Акти́вний словни́к див. акти́вний; Паси́вний словни́к, лінгв.— запас слів у будь-якого носія мови, значення яких він розуміє, але сам їх не вживає.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 367.