СМЕРДО́ТА, и, ж., розм.
1. Те саме, що смо́рід. — В нас не то, що в городі — кушпіла [кушпела] тобі та смердота. В нас повітря чисте, на груди таке цілюще (Мирний, III, 1954, 306); Як гніт отой, смердоту ллючи, тліє,— Зникаєш ти, моя мано-надіє, На кращу долю, на щасливі дні! (Граб., І, 1959, 312).
2. перен. Про мерзенну, підлу людину. Я повертаю барабан револьвера, а дядько Василь махає рукою:— Не стріляй, він уже й так готовий… Сам дійшов, Фу. смердота яка! (Кос., Новели, 1962, 59).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 397.