СМЕРДІ́ТИ, джу́, ди́ш, недок.
1. чим і без додатка. Мати, виділяти неприємний запах, погано пахнути.— Пхе! що це так смердить в покоях? Чи тютюн, чи оселедці? (Н.-Лев., II, 1956, 56); Черниш поповз. Зрита земля нудотно смерділа мінними газами (Гончар, III, 1959, 49); // безос. Я своїм носом чула, що з її вивода цілу петрівку на все село смерділо вишкварками (Н.-Лев., II, 1956, 18); На горищі так смерділо, що аж у носі дерло (Чаб., Катюша, 1960, 52); // Курити смердючий тютюн, смердючі цигарки і т. ін. Біля стовпа в бліндажі смердів поганою сигарою німецький вартовий (Довж., І, 1958, 135); // перен., розм. Бути огидним. Вже не тільки ідеалові етичному наших часів, але й передовим людям однаково смердять кати всіх часів і народів, партій і класів (Л. Укр., VIII, 1965, 8).
◊ Щоб [і] дух не смерді́в див. дух.
2. ким, чим, перен., розм. Нагадувати когось, щось, виявляти ознаки, властивості кого-, чого-небудь; відгонити. — Зовні козак ніби, а пальцем ткнеш, смердить шляхтичем,— мовив Хмельницький, сідаючи у фотель (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 74).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 397.