СМЕРК, у́, ч. Те саме, що смерка́ння 1, 2. Перед смерком я вийшов на берег (Донч., VI, 1957, 289); Сонце сіло за Черепанову гору, запав смерк (Смолич, Мир.., 1958, 59); * Образно. Блиск і свист протнули смерк, Жар сузір померк (Бажан, Італ. зустрічі, 1961, 34); *У порівн. Біла снігова імла стояла над просторами, наче чудернацький білий смерк (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 590).
◊ Від (од) світа́ння до смерку́ див. світа́ння; До смерку́ — до настання темноти. До самого смерку бились козаки та пани на герцях. І тільки чорна ніч розвела ворогів на обидва боки (Н.-Лев., VII, 1966, 242); Часом Дарка так і до смерку ждала, а Юзя не приходила… Дарка почала «вичитувати» панні, ледве тая прийшла. — Чом ви-те, панно, не вийшли зараз по обіді? (Л. Укр., III, 1952, 632); З (од, від) ра́нку до смерку́ див. ра́нок; На смерку́ — коли смеркає. Одного вечора, вже на смерку, надумав я за озеро (Вовчок, VI, 1956, 317).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 398.