СМЕРКА́ТИ, а́є, недок., СМЕ́РКНУТИ, не; мин. ч. сме́ркло і сме́ркнуло; док.
1. безос. Темніти після заходу сонця; вечоріти, сутеніти. Уже і сонечко зійшло, Уже й зайшло, смеркати стало, — Не йде, сердешная, в село (Шевч., II, 1963, 116); Смеркає. Довгі тіні простягаються через майдан (Л. Укр., II, 1951, 265); Надворі смеркало. Захід жеврів. Де-де займалися зорі (Тесл., З книги життя, 1949, 44); Ще не встигло смеркнути, як кілька лісників з рушницями оточили землянку (Донч., IV, 1957, 74); Поволі згасав червневий день. Смеркло (Довж., І, 1958, 85); *У порівн. Ся улиця вела у пекло.. У ній і вдень було, мов смеркло, Од диму вся була чадна (Котл., І, 1952, 127).
2. перен. Закінчуватися, наближатися до кінця. — От вже смеркає ваш день, і світає мій ранок,— сказав Павлусь Малинка (Н.-Лев., IV, 1956, 239); Капіталізму вже смеркає путь! Усі дороги — в комунізм ведуть! (Нех., Під.. зорею, 1950, 5).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 398.