СМИК1, а́, ч. Те саме, що смичо́к1. Перетанцювавши пару разів, він під час паузи взяв у музики скрипку і повів смиком по струнах (Фр., VIII, 1952, 32); Ти смієшся, дзвінко граєш І що хворий ти — не знаєш.. Вдарив дзвін… твоя рука Знов відшукує смика (Олесь, Вибр., 1958, 188); * У порівн. Гнеться над тином худий, наче смик, Полікарп (Стельмах, II, 1962, 43).
◊ Ба́бин смик, заст.— парубок, який одружується із старою багатою жінкою. Один бабин смик, який заради маєтку одружився на старшій.. і слабій жінці, чекаючи її смерті, розставляв сіті на дівчат (Літ. Укр., 8.I 1963, 4); Перепа́вся (перепа́лася) на смик див. перепада́тися.
СМИК1, а, ч.
1. Ремінь або ланцюжок, яким зв’язують гончих собак, прикріплюючи його до нашийників. При поясі у вершників були шаблі, а в руках луки із стрілами. За сідлом вели, як собак на смику, двох жінок (Панч, Гомон. Україна, 1954, 124); Легенький свист. То Йосип Євдокимович подає знак, що він уже на місці. Відпускаються з смика Докучай і Бандит (Вишня, II, 1956, 125).
2. Пара або дві пари гончих собак, зв’язаних ременем або ланцюжком для полювання. Дівчата з криком кидаються врозтіч. З-за брами виїжджає блискучий похід. Попереду ловчі із смиком псів (Коч., І, 1956, 451).
СМИК2, присудк. сл., розм. Уживається за знач. сми́кнути і сми́кнутися. Що рибка смик — то серце тьох! Серденько щось Рибалочці віщує (Г.-Арт., Байки.., 1958. 76); — Іду — а мороз такий, що туман стоїть і губи злипаються. Я флягу відчеплю, спирту — смик і потихеньку просуваюся далі (Тют., Вир, 1964, 262); Пішли обоє, влізли до саду, наїлися винограду і вже хотіли назад вертати, аж тут смик! Лисичка ступила необережно, та і зловилася в сильце (Фр., IV, 1950, 76); Відьма, це ж вона — відьма!..Вона з двора — я за нею. Вона попід тином смик сюди, смик туди — я за нею (Коцюб., І, 1955, 263).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 403.