СМУТИ́ТИ, смучу́, сму́тиш, недок., перех.
1. Викликати смуток у кого-небудь, робити смутним когось. Смутить мене, що не скоро дістану од тебе листа і знов буду турбуватися (Коцюб., III, 1956, 319); — Тату, — раптом озвалась Мирослава. — Мені дуже тяжко смутити тебе, але сьогодні таке сталося, що я не можу… (Головко, II, 1957, 586); // Наповнювати смутком (серце, душу). Коломийки мої любі, що в вас таке миле? Та не смутіть — розвеселіть серце нещасливе! (Коломийки, 1969, 92); І слово кожнеє, яке єси прорік [поет], Смутить нам буде серце бідне (Сам., І, 1958, 185).
2. перен. Робити що-небудь похмурим; засмучувати. Дідівські ікони, обквітчані жовтими гвоздиками та васильками, потемніли, злиняли й смутили головний куток хати (Л. Янов., І, 1959, 141); Ополудні йду до моря і здаля Бачу, що воно сміється, як маля. І мені його смутити стало жаль (Павл., Бистрина, 1959, 87).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 419.