СОБАЧА́, а́ти, с.
1. Маля собаки-самиці; цуценя. Улицею біжить чиєсь собача. Воно метушиться на всі боки, нюхає слід і тихо скиглить (Вас., І, 1959, 341); Вже Данько з матір’ю наближався до дверей, як раптом.. викотилось йому під ноги кудлате собача (Гончар, II, 1959, 140); * У порівн. — Геть з очей! — і схопивши за руку, як те собача, вона вишвиргнула [викинула] Галю з хати (Мирний, IV, 1955, 82).
2. перен., зневажл. Про дитину. — Гонто, Гонто! Оце твої діти. Ти нас ріжеш — заріж і їх: Вони католики.. — Убийте пса! а собачат Своєю [рукою] заріжу (Шевч., І, 1963, 133).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 431.