СОКОРИ́ТИ, рю́, ри́ш, недок.
1. тільки 3 ос. Видавати короткі, уривчасті звуки «ко-ко» (про курей). Як літнім ранком зчервоніють хмари Над сонечком, що весело встає, І пан старий, надівши окуляри, Провізію з комори видає,.. Тоді вся дробина клекоче і сокоче, І сокорить, і кахкає, й пищить (П. Куліш, Вибр., 1969, 368); Крізь уранішній сон чув Матвійко, як мати відчинила віконниці, як сокорили за вікном кури (Донч., Пісня.., 1947, 13); — Ко-ко-ко-ко! — сокорить Петька [півень] і дивиться артистові в руки, бо знає, що йому зараз дадуть чогось смачного (Вишня, II, 1956, 325).
2. перен., розм. Говорити швидко, жваво, безугавно. — Заспокойся, Прокошо, не гарячись, — сокорить біля нього Одарка. — Тимко парубок, мо, й гарячий, але роботящий (Тют., Вир, 1964, 97).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 440.