СОЛОДЕ́НЬКИЙ, а, е. Пестл. до соло́дкий. Їм я квашу солоденьку; Здумав загадку стареньку (Гл., Вибр., 1957, 292); — Мужу мій солоденький, на біду-сь мя [мене] лишив… — жалілась Палагна (Коцюб., II, 1955, 353); — Я тоді сидів у пивниці, — виправдувався солоденький панок з блудливими очима (Панч, В дорозі, 1959, 315); Обух енергійно дріботів поруч, заглядав у очі запопадливо, говорив вуркотливим солоденьким голосом (Збан., Переджнив’я, 1960, 73); Мова його була солоденька, масненька, хоч на чиряк її, пробачте, клади, як вискочить у кого на тілі (Мур., Бук. повість, 1959, 9); Писарша глянула Ваті в очі і неначе прочитала в їх, в ласкавому солоденькому ввічливому погляді, причину ласкавих запросин на чай (Н.-Лев., IV, 1956, 58); Байдуже перебігла [жінка] по ньому поглядом, уквітчала своє обличчя солоденькою усмішкою і ввійшла до купе (Досв., Вибр., 1959, 206); // у знач. ім. солоде́ньке, кого, с. Солодка їжа. [Варка:] Я тільки б і їла солоденьке! (Кроп., II, 1958, 218); — Хто ж то не любить солоденького? — засміялась куховарка й побігла до кухні (Крот., Сини.., 1948, 54).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 445.