СОННО́ТА, и, ж., розм. Те саме, що сонли́вість. — Ви мені даєте такі книжки, що я тільки позіхаю з ними, а часом таки й дрімаю, бо вони наводять сонноту (Н.-Лев., V, 1966, 299); Петров стріпнув головою, ніби хвилину тому прокинувся й тепер одганяв рештки сонноти (Шовк., Інженери, 1956, 172).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 458.