СОНЦЕПОКЛО́ННИК, а, ч. Той, хто поклоняється сонцю і всьому прекрасному на землі. Молода поезія.. прийняла з рук співців Жовтня В. Чумака й П. Тичини пафос революційного романтизму, од рук великого філософа і сонцепоклонника М. Рильського успадкувала заповіт мудрості (Вітч., 3, 1967, 154); // рідко. Той, хто поклоняється Сонцю як божеству.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 460.