СОРА́ТНИК, а, ч.
1. Той, хто воює або воював разом з ким-небудь; товариш по зброї. По Щорса звитяжній дорозі веде юнаків Балабай, соратник Орленка… Сабуров, герої донецьких степів, гримлять по Вкраїні, як буря, з шаблюк, і гранат, і штиків… (Сос., II, 1958, 461).
2. Однодумець і товариш по боротьбі, суспільній діяльності. Однодумцем і соратником російських революціонерів-демократів у визвольній боротьбі був Т. Г. Шевченко — палкий поборник дружби російського і українського народів (Ком. Укр., 5, 1967, 68); Ленін посилає на Україну своїх бойових соратників (Цюпа, Україна.., 1960, 36).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 462.