СОРО́МИТИСЯ, млюся, мишся; мн. соро́мляться; недок., кого, чого, за кого — що, без додатка, з інфін.
1. Відчувати сором (у 1 знач.). — Карі очі В неволі гаснуть; розковать [розкувать] Козак сестру свою не хоче, Сам не соромиться конать В ярмі (Шевч., І, 1963, 104); Од щирих слів любої жінки серце його впокоювалось; ..він тепер соромився свого давнього безпуття (Мирний, І, 1949, 363); — Таке безстидство в очі говорить [Гервасій] і ні крапельки не соромиться (Стельмах, І, 1962, 518).
2. Відчувати незручність перед ким-небудь за когось, щось; ніяковіти. Ви немов соромитесь трохи за сі вірші (Л. Укр., V, 1956, 432); Стало зрозуміло малій Катерині: Мариня соромилась за неї (Вільде, Сестри.., 1958, 507); // Почувати себе ніяково. Настя притягла Соломію до стола. Соломія все опиналась та соромилась (Н.-Лев., VI, 1966, 340); Тоня й Віталій сиділи в кузові нарізно,.. ніби трохи соромились одне одного (Гончар, Тронка, 1963, 38); // Виявляти сором’язливість. Дівчина, буцім не своїми руками, зняла кофту, плахту; далі, не соромлячись, і сорочку (Стор., І, 1957, 83); Діти, яким уже було по дев’ять, десять, а то й більше років, соромилися при попові роздягатися догола (Тют., Вир, 1964, 392); * Образно. Орлом налітав він [вітер] на зелену ліщину, обіймав її, мов козак дівчину, а ліщина, соромлячись, відхиляла від нього свої віти (Коцюб., І, 1955, 35); // Не наважуватися, не насмілюватися зробити що-небудь через сором’язливість. Ти сама за два дні змарніла, мов од тяжкого недуга. Соромишся ти прохати панію Ганну, щоб узяла й тебе з собою, як поведе дітей одвідувати їх любого дядька (П. Куліш, Вибр., 1969, 283); [Таня:] Ви знаєте — вона співає. Та ще як співає, — чудо. [Мальванов:] Як же це я досі не чув? Ми ж сусіди. [Таня:] А вона при вас соромиться (Коч., II, 1956, 27); * Образно. З-за хмари місяць ще не визирає: Соромиться з’явитись рано, повний (П. Куліш, Вибр., 1969, 407).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 465.