СОРО́МНИЙ, а, е.
1. Те саме, що соромі́цький. Одна жінка казала про себе, що вона Єва, зривала із себе сорочку і ходила голісінька, соромні речі говорила (Л. Укр., V, 1956, 166); Панотець ганьбить їх [селян].., показує на них пальцями та прикладає до них погані або й соромні прозвища [прізвиська] (Фр., VIII, 1952, 73); // у знач. ім. соро́мне, ного, с. Те, що виходить за межі загальноприйнятих норм пристойності. Чув [дядько] тілько, що соромне розказувалось (Мирний, V, 1955, 338).
2. Який соромить (у 2 знач.) кого-небудь, приносить безчестя, ганьбу. [Міріам:] Я всіх і все ненавижу [ненавиджу] за нього [за Мессію], і ворогів, і друзів,.. і той закон небесний, що за гріх безумних поколіннів [поколінь] вимагає страждання, крові й смерті соромної того, хто всіх любив і всім прощав (Л. Укр., II, 1951, 120); Сі нищі, тихі, покірні, босі, обідрані, — се соромний докір для тебе, громадо (У. Кравч., Вибр., 1958, 243).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 466.