СО́ТНИК, а, ч.
1. На Україні в XVI-XVIII ст.— особа, яка очолювала сотню (у 5 знач.), обиралася спочатку козаками, а згодом призначалася гетьманом або царем. На чолі сотні стояв сотник, якого обирало козацьке населення полку або призначав гетьман, а іноді й полковник (Іст. УРСР, І, 1953, 275); Пишними рядами Виступають отамани, Сотники з панами І гетьмани (Шевч., І, 1963, 74); Охороняючи гурт людей од яничарів, полягли усі до одного козаки сотника Петра Недолі (Стельмах, І, 1962, 175).
2. Те саме, що со́те́нний 2.
3. Особа офіцерського чину в козачих військах дореволюційної Росії та контрреволюційних формуваннях періоду громадянської війни. З Кам’янця-Подільського — останньої резиденції «головного отамана військ України» Симона Петлюри — крізь лінію фронту пробиралися підполковник політичного відділу Кіндрат Погиба і сотник Данило Підіпригора (Стельмах, II, 1962, 47); Троє петлюрівських старшин — полковник, сотник і хорунжий — були зодягнені в барвистий.. одяг (Смолич, V, 1959, 262).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 472.