СП’Я́НУ, СП’Я́НА, присл., розм. У стані сп’яніння; через сп’яніння. — Він перепивсь та сп’яну химери погнав (Кв.-Осн., II, 1956, 118); В нього був такий сильний голос, що, бувало, як гукне сп’яну, — по всьому селу собаки загавкають (Є. Кравч., Бувальщина, 1961, 20); [Руфін:] Прошепотів [Секст] до свого «друга» Крусти: «Сьогодні, друже, полювати будем..» [Прісцілла:] Та, може, се він так базікав сп’яна? (Л. Укр., II, 1951, 386); Коли не стало по кому стріляти, то сп’яна відкрили [махновці] з кулеметів пальбу по небу (Гончар, ІІ, 1959, 234).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 618.