СПЛАКНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., розм. Трохи поплакати. Обнялися [хлопці], поцілувалися, сплакнули та й розійшлися (Федьк., Буковина, 1950, 60); П’ять-шість бабусь стареньких придибало провести покійницю, тихо сплакнути (Мирний, III, 1954, 137); Сплакнувши тут же у Янчихи, Мокрина побігла до хати (Козл., Ю. Крук, 1950, 152); // Заплакати тихо, непомітно. Тут аж сплакнула [мати]; далі й каже: — Йдіть, люди добрі, туди, відкіля прийшли (Кв.-Осн., II, 1956, 443); Галя не сплакнула від матерньої образи, їй було тілько так гірко від матерньої неправди, так серце її запеклось… (Мирний, IV, 1955, 82); Довідавшись про Гриців намір, мати, звичайно, як мати, сплакнула, але не затримувала сина (Добр., Ол. солдатики, 1961, 99).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 536.