СПЛА́КУВАТИ, ую, уєш, недок., розм. Плачучи, судорожно вдихати повітря. — Чого ти кричиш? — грізно запитав він. — Чого ж вони дражнять? — сплакуючи, одмовив Кирилко (Мирний, І, 1954, 153); * Образно. Верби сплакували листям, і золоті сльози гнало за водою (Тют., Вир, 1964, 377).
◊ Спла́кувати о́чі (ві́чі і т. ін.) — плачучи, псувати собі зір. [Єва:] Почуваю, що це великі дні, а ми не бачимо їх. І темне серце, і темні очі плачуть… [Антін:] У нас [сліпих] думка — це очі, і не треба сплакувати їх… (Ірчан, І, 1958, 132); Розійшлися їхні долі, Мабуть, вже не буде стрічі, Хоч за них [дітей] батьки в костьолі Сплакують старенькі вічі (Павл., Пальм. віть, 1962, 58).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 536.