СПЛОДИ́ТИ, сплоджу́, спло́диш, док., перех., розм.
1. Те саме, що народи́ти.— Діток сплодив [панотець] двойко — карапуза-хлопчика та свекруху-дівчинку (П. Куліш, Вибр., 1969, 96); Отець Трішин.. сплодив за п’ять літ шестеро дітей (Март., Тв., 1954, 403).
2. перен. Дати початок чому-небудь, створити щось; бути причиною виникнення, появи чого-небудь; породити. [Гостомисл:] Вона боїться Тих мар пустих, що сплодила вночі Стривожена уява (Фр., IX, 1952, 294); Трудно думи всі Разом сплодити (Рудан., Тв., 1956, 70).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 542.