СПЛО́ХА, присл., розм. Легко, просто. — А чого ти там боялась? Хіба я вовк, чи що? Тебе не злякаєш сплоха; о, тебе не злякаєш! (Н.-Лев., VI, 1966, 404); — Ще, брат, Федора сплоха не зігнеш… Гнули його в три погибелі всякі недолі, гнули, як лозу на каблучку… А що — зігнули?.. (Мирний, IV, 1955, 233); — Він сердитий, грізний, до нього сплоха не підійдеш, а ми його об’їдемо (Хижняк, Килимок, 1961, 36).
Не сплоха́, рідко — не скоро. — Чи не закинуть [сітку] ще раз? Сонце не сплоха зійде,— казав дід Панас (Н.-Лев., І, 1956, 66); — Та не сплоха ще й вернеться [чоловік]! — додала баба. — Ох! — зітхнула Христя. — А я думаю, він уже швидко прийде (Мирний, І, 1954, 238).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 542.