СПЛОХУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док., розм. Припуститися помилки; схибити.— Звісно, нове діло, то трохи був і сплохував, тепер поправлюся (Вас., І, 1959, 89); — Пізнаю ковалівський рід,— тихо усміхнувся вчитель. — Всі за правду стоять.. От тільки Павло трохи сплохував, мало своєї Катрі з рук не випустив… (Кучер, Трудна любов, 1960, 120); Певне, тепер тільки розшолопав [Коростилевський], як по-дурному повівся. Мусив би й оком не моргнути: нічого, ніякої Лізи не знає й не відає. Вперше в житті отак сплохував… (Грим., Незакінч. роман, 1962, 202); // Виявитися не на рівні своїх можливостей. Важкувато було всій п’ятірці дівчат, а надто останніми днями. Та ніхто не сплохував: завтра Микола Дмитрович побачить, що і хіміки-аналітики, і лаборантки справдили його довір’я (Шовк., Інженери, 1956, 341); Розпалений Олексій смикнув облюбований ним сніп і.. не витягнув..— Тепер.. буде балачок на все село, як сплохував Кіндратів Альошка (Логв., Літа.., 1960, 21); — Я думав, що в тебе буде більше видержки. Та, мабуть, не під силу тобі звання чемпіонки країни. Сплохувала… (В ім’я Вітч., 1954, 25); // перед ким— чим. Поступитися чимсь перед ким-, чим-небудь.— Чого я так сплохував перед ним? — думав Євген Вікторович (Ле, Міжгір’я, 1953, 361).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 542.