СПЛЮ́ХА, и, ч. і ж. 1. розм. Людина, яка любить спати, багато спить. Кинувся сонний [вартівник], на ноги зірвався і бачить: берег німий оживає, гуде голосами чужими.. Не бачив сплюха в предсмертний свій час ні кревних, ні милих (Дн. Чайка, Тв., 1960, 157); * Образно. Алеєю назустріч біг безладний натовп солдатів і селян. Лайками й погрозами будили сплюху ніч (Кач., II, 1958, 230).
2, Те саме, що сплю́шка. Ганяється [сич] скрізь за сплюхою та скиглить та дико регоче (Дн. Чайка, Тв., 1960, 157).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 544.