СПОВАЖНІ́ТИ, і́ю, і́єш, док.
1. Набути серйозного, поважного вигляду. — Ах, боже мій! Тут з нудоти чого не зробиш? — відповіла вона, все ще сміючись, потім споважніла (Л. Укр., III, 1952, 600); Став собі [Мицько] дома перед дзеркалом, споважнів, випрямився (Март., Ів., 1954, 193); Андрій хотів сказати їй щось приємне й безпосереднє, але тут же стримався й споважнів, згадавши свої останні заміри (Гур., Наша молодість, 1949, 58); // Виразити серйозність, поважність, стати серйозним, поважним (про обличчя, очі). — А ти ж не сієш в думках? — Теж і сію, і саджу,— споважніло горбоносе обличчя [Дмитра] (Стельмах, II, 1962, 41).
2. Стати внутрішньо серйознішим, поважнішим, зрілим. Демид Гайденко справді одмінився: немов постарішав, споважнів (Гр., II, 1963, 56); Народ споважнів. Скрізь, усюди пішли розмови про велике спілкове діло (Круш., Буденний хліб.., 1960, 182); Після останніх подій Стецюра помітно споважнів, працював уважно, перестав хуліганити (Дмит., Наречена, 1959, 241).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 547.