СПОВИТО́ЧОК, чка, ч. Зменш.-пестл. до сповито́к. Малесенький голосок дзвенить тихенько і любенько над сповитим братиком, що дремле у сповиточку (Вовчок, VI, 1956, 343); І що творилось з дідом Гуком!.. Він марив, жив і снив онуком. Бувало візьме в сповиточок І страшно важно йде селом (Воскр., З перцем!, 1957, 177).
◊ З [са́мого] сповито́чка (розм. сповито́чку) — з віку немовляти. — Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш,— вік звікуєш під палкою… (Вовчок, І, 1955, 141); — А ви змалечку рибалите, дідусю? — З самого сповиточку, як тільки ходити навчився (Збан., Мор. чайка, 1959, 69); У (в) сповито́чку — у віці немовляти, немовлям. Я свого отця-неньки не знаю; я ще в сповиточку зосталася сиротою (Вовчок, І, 1955, 181); — Їм [дітям] розім’ятись [хочеться], силу показати, а ви плачете над ними, мов над тими, що в сповиточку (Збан., Малин. дзвін, 1958, 135).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 549.