СПОГО́РДА, присл. З почуттям особистої переваги; гордовито, звисока. — Прохаю не втручатися більше в мої справи,— осікла вона мене, окидаючи спогорда всю постать мою сіро-зеленими очима (Л. Янов., І, 1959, 442); Наливайко почервонів, але не стримав себе і спогорда глянув на спантеличеного цією новиною Жолкевського (Ле, Україна, 1940, 27); Немов одмінилася дівчина, помітив Тихін. Спогорда питала хлопця. З подивом роздивлялася (Горд., Дівчина.., 1954, 211); А ця! Бач, як тримається спогорда. Навмисне щось у сінях порається, щоб змусити його довше чекати (Цюпа, Назустріч.., 1958, 67).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 555.