СПОЛУ́ЧНИК, а, ч.
1. рідко. Те, що єднає, об’єднує кого-, що-небудь. Українська народна поезія є сильним сполучником усіх тридцяти мільйонів українського народу (Муз. праці, 1970, 246).
2. грам. Службова незмінна частина мови, яка служить для поєднання слів і речень у синтаксичне ціле. Сполучник (і, а, але, проте, причому) — вживається для утворення сурядних словосполучень і для поєднання сурядних та підрядних речень (Сучасна укр. літ. м., II, 1969, 26).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 570.