СПО́ТИНЬГА, присл., діал.
1. Нишком. Пішла я ходити з хати в хату. Бо дуже довгі руки мала… Усе спотиньга й потягну що-небудь (Барв., Опов.., 1902, 365); — Він і божився і хрестився, що задля того служив Дорошенкові, щоб укусить його спотиньга, як ото куса за литки, не гавкаючи, лукавий пес (Морд., І, 1958, 121).
2. Несподівано. Відкіль стрілка не взялася І спотиньга в стегно вп’ялася (Котл., І, 1952, 284).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 582.