СПО́ЧИ́В, у, ч., розм. Те саме, що спочи́нок. Біль спітнілу спину рве, А треба ж із серпом без розгину згинаться.. І тільки й спочиву , що у старої Ганьки Води напитися з полив’яної баньки (Рильський, Поеми, 1957, 234); Із міста до міста шляхами курними Два вершники мчаться. І коні під ними Потомлені, в милі, забули про спочив (Воронько, Драгі.., 1959, 92); Хто йде вперед — не думає про спочив (Бичко, Сійся.., 1959, 35); * Образно. На спочив сонечко сіда; І нам за ним плисти… Хай спочива… Після труда Спочинь, мій краю, й ти! (Граб., І, 1959, 230).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 583.