СПОЧИ́ВОК, вку, ч., розм. Те саме, що спочи́нок. Ніч криє і місто, і табір ворожий.. Поснули усі до спочивку охочі (Л. Укр., І, 1951, 112); Він ще трохи посперечався для ввічливості, але, врешті, зостався. Видимо, радий був теплу й спочивкові (Хотк., І, 1966, 164); Знесилені втомою, попадають [малолітки] десь під лісосмугою просто в грязюку, на короткий спочивок (Гончар, Бригантина, 1973, 109).
Без спочи́вку — те саме, що Без спочи́нку (див. спочинок). [Матвій:] А він.. нарівні зо всіма роботу всяку робе [робить]; одпочиватиму, каже, як умру. [Всі:] Надто працював, без спочивку (К.-Карий, II, 1960, 164); [Микита:] Ох, нене ж моя ріднесенька, нащо ти мене породила? ..Маю я без спочивку страждати!.. (Кроп., І, 1958, 117); Іти́ на спочи́вок — те саме, що Іти́ на спочи́нок (див. спочи́нок). — Та по панщині усі додому, до своєї хати, ідуть на спочивок (Вовчок, І, 1955, 149).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 584.