СПОЧУВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., СПОЧУ́ТИ, у́ю, у́єш, док., рідко.
1. Те саме, що співчува́ти. Я люблю тебе так через те, Що на других ти мало похожа,.. Що ти здатна життя зрозуміть, Спочувати в борні чоловіку (Граб., І, 1959, 440); Люди спочували йому, але далі спочуття діло не йшло (Коцюб., І, 1955, 339); Горпина цілком спочувала Мелашці (Л. Янов., І, 1959, 152); — А на мене, — говорю, — то я б із малою дитиною розмовляла. Нехай мені спочує абихто! Свої думки-гадки повимовляю, поплачу… (Вовчок, 1, 1955, 261).
2. Те саме, що відчува́ти. — Мені їх любі слова чуються, я їх кохання спочуваю, в мене серце схне!.. (Вовчок, І, 1955, 222).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 585.