СПУ́ХЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до спу́хнути. Очі його, сухі й гарячі між червоних, спухлих від сліз повік, дивились тепер гостро вперед (Смолич, Світанок.., 1953, 554); Переляканий староста, спухлий від сну чоловік з хворим серцем, прочитав по списку прізвища (Перв., Невигадане життя, 1958, 149); // у знач. прикм. Гюлле шматком ганчірки від сорочки вимивала йому рану, тендітно торкаючись до спухлого тіла (Досв., Гюлле, 1961, 147).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 617.