СПІВУ́Н, а́, ч., розм. Людина, яка вміє і любить співати, багато співає. Бравий [Максим], широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще й меткий, як заєць, співун, реготун… (Мирний, І, 1949, 213); Переді мною був не той Павло, безжурний співун і баламут, якого я звик бачити. Це був серйозний, витриманий юнак (Збан., Ліс. красуня, 1955, 10); // Про співочого птаха. Побачив він між рястом Солов’я І став йому гукати: «Здоров, співун!..» (Гл., Вибр., 1957, 139); Даремно шукають очі в небесній синяві співуна (Донч., VI, 1957, 238).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 520.