СПІВУ́ЧЕНЬ, чня, ч., рідко. Той, хто вчиться або вчився десь разом із ким-небудь; однокласник, однокурсник. У Слуцькому замку у віденського каштеляна Яроніма Ходкевича гостив пан Скшетуський, далекий по жінці родич і співучень (Ле, Наливайко, 1957, 252); Аркадій підійшов до гурту, коли Яша Баркін, оточений невеликим колом співучнів, розводив свої теревені (Коп., Тв., 1955, 388); На розгорнутому фронтиспісі вміщений офорт В. Штернберга, Шевченкового друга і співучня по Академії мистецтв (Мист., 3, 1964, 23).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 521.