СРІ́БЛО́-ЗО́ЛОТО, срі́бла́-зо́лота, СРІ́БЛО́-ЗЛО́ТО, срі́бла́-зла́та, с., нар.-поет. Те саме, що срі́бло́ і зо́лото. — То купуватимеш [корову]? — Тільки не ту, що без рога. — То — дорожче буде. — Скільки ж за ріг набавиш? — впік [Шмалій] словом. — Три карбованці. — Ого, дорогий в тебе ріг!.. Чи не з срібла-золота він? (Стельмах, І, 1962, 117); Єсть люде на світі — Сріблом-злотом сяють, Здається, панують, А долі не знають, — Ні долі, ні волі! (Шевч., І, 1963, 29); Молоді сиділи межи велетнів, одягнені в прекрасне вбрання, в сріблі-золоті… (Три золоті сл., 1968, 56); Під землею ж там палати, де вельможний Ох сидить, гарні, пишнії кімнати, срібло-злото скрізь ряхтить (Л. Укр., І, 1951, 274); Економ тут же на полі видав усім по срібному півкарбованцю і завзято потряс дзвінким мішечком: — Приходьте, люди добрі, завтра і сусідів приводьте! В пана ще хватить срібла-золота для вас! (Стельмах, І, 1962, 574).
◊ Закупа́тися в срі́блі́-зо́лоті див. закупа́тися2.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 620.