СТАНИ́ЧНИК, а, ч.
1. іст. У Росії XVI-XVII ст. — озброєний вершник із загону, який висилали в степ для спостереження за пересуванням татарських загонів, що чинили набіги на південні й південно-східні кордони держави. Звичайно станичник спостерігав ворога з високого дерева, а під деревом стояли його товариші з осідланими кіньми (Іст. СРСР, І, 1956, 133).
2. Житель станиці. Довгопол сходив на битий шлях, в обидва боки подивився, чи не їдуть станичники (Ле, Історія радості, 1947, 119); Коли на кручах розгорівся бій, Згубив з очей станичника Матвій (Перв., II, 1958, 192).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 646.