СТОРЧА́К1, а́, ч., розм. Те, що стирчить, різко видається вперед або вгору. У війну позносило осколками дерева, зосталися якісь сторчаки (Кучер, Прощай.., 1957, 286).
◊ Дава́ти (да́ти, лови́ти, злови́ти, хапа́ти, вхопи́ти і т. ін.) сторчака́ (сторчаки́) — падати вниз головою. Микола зачепився ногою за вал, дав сторчака в пшеницю (Н.-Лев., II, 1956, 250); Що то вже за їзда, коли те й думаєш, як не впасти, як не вхопити сторчака..! (Загреб., Диво, 1968, 155).
СТОРЧА́К2, а́, ч., діал. Юшка з риби. Кухар швидко поставив перед забродчиками стябла з свіжою рибою і налив у миску «сторчака», цебто юшки (Н.-Лев., II, 1956, 229).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 739.